Festival gastronomic traditions of Lviv during the time of Ukrainian independence: origins, main features, perspectives

Вступ

 

Україна — це дивовижна країна, чиї культурна та історична спадщини формувалися на перетині декількох імперій, під впливом як сходу, так і заходу. Вона не лише вбирала чи запозичувала, але й продукувала своє. Так, одним з мірил для державотворення могла б виступити мова, про що, насправді, впевненіше розкажуть філологи чи культурологи. У свою чергу, я хотіла б звернутися до іншої невід’ємної складової української ідентичності — їжі та свят, свят та їжі. Кожен окремий регіон завжди мав свій особливий промисел та продукцію; свої ж унікальні страви, для чиєї презентації, продажу, поширення створювалися різноманітні ярмарки та фестивалі. І, якщо через радянську окупацію, такі події були штучно спрощені до виставок досягнень сільськогосподарської продукції, то за часів незалежності ситуація кардинально змінилася.

 

Ярмарки та фестивалі стали важливою частиною популяризації української культури як самостійної одиниці, а не «меншого брата»; вони націлилися на висвітлення  закладів харчування чи, до прикладу, професій, пов’язаних з цією справою, щоб привабити нових клієнтів  у теперішньому, відновити традиції минулого та виокремити новий вектор розвитку у майбутньому. Окрім цього, містом, що увібрало в себе чи не найбільшу кількість таких заходів; містом, що стало колискою для гармонійного поєднання декількох культур (як-от, польської та австрійської й, зрештою, вірменської, арабської тощо) і виокремлення серед них своєї власної — української — є Львів. Саме тут їжа та свято нарешті знову зустрілися та перетворилися на львівські гастрономічні фестивалі, як-от, «Львівська пательня», «День кельнера», «Свято сиру і вина», «Свято пива», «Свято шоколаду», «Львів на тарілці» та ін. Брали участь у цьому культурно-фестивальному дійстві як місцеві ресторатори, так і представники інших регіонів або подеколи навіть інших країн. Враховуючи повномасштабне вторгнення, ініційоване росією, важливо відмітити те, що наразі проведення гастрономічних фестивалів у Львові було поставлене на паузу і перспектива його відновлення є гострим питанням для  сьогодення.

 

Актуальність цього проекту — доволі очевидна.  Моя робота присвячена дослідженню витоків фестивальних гастрономічних традицій Львова та пошуку мотивів інших країн у них, окресленню їхнього сучасного оформлення, залучення громадськості до їхнього втілення та тих змін, що принесло з собою повномасштабне вторгнення від 24 лютого 2022 р. і до теперішнього моменту. Подібний аналіз зміг би сприяти ліпшому розумінню фестивальних гастрономічних традицій Львова як частини незалежної України, тенденцій під час їхнього створення та впровадження, знаходженню нових перспектив з розвитку та напрацюванню нових «механізмів виживання» за воєнних обставин; потенційного відновлення у повоєнний період.

 

Основна мета проекту — дослідити та проаналізувати підґрунтя, специфіку львівських гастрономічних фестивалів та можливості їхнього відновлення у повоєнний період. Вивчаючи коріння, характерні елементи та потенційні напрямки розвитку, дослідження покликане забезпечити комплексне розуміння того, як ці традиції виокремлювалися, їхнє значення в культурному ландшафті Львова, а також їхні перспективи. Поставлена мета тягне за собою виконання таких науково-дослідницьких завдань:

— пошук витоків львівських фестивальних гастрономічних традицій, враховуючи історичні та культурні впливи на них з інших країн;

— аналіз сучасного дизайну та організації гастрономічних фестивалів у Львові, включаючи їхню структуру, тематику та промоційні стратегії;

— окреслення потенційних шляхів відновлення та розвитку гастрономічних фестивалів у Львові у післявоєнний період, використовуючи досвід воєнний.

 

Методологія дослідження спирається на два основні процеси: аналіз тематичних відео й літератури та збір свідчень за допомогою офіційно записаних інтерв’ю, що були проведені влітку 2023 р. Перша фаза тривала близько чотирьох місяців, коли я кожного тижня переглядала доступні відеозаписи тих фестивалів, що відбувалися у Львові від 2006 р., зосередившись на Святі кельнера, Святі вина та сиру, Святі пива. Пізніше отримані дані були доповнені фаховою аналітикою та статтями, принаймні, дотичними до теми. Друга — зайняла близько двох тижнів, аби опитати всіх респондентів. Це викладачі, дослідники, маркетологи, організатори, зрештою, відвідувачі, що є корінними мешканцями Львова. Мої інтерв’ю з ними зосередилися на таких п’ятьох сферах:

—   походження харчових уподобань львів’ян;

—   зв’язок Львова з ярмарками та святами;

— спогади про організацію, проведення та відвідини львівських гастрономічних фестивалів;

—   перспективи відновлення цих подій.

 

Львівська кулінарія

 

Їжа, що її вживали українці в різні часові проміжки, ніколи не була сталою. Вона постійно змінювалася в залежності від тих чи інших обставин. На це, в першу чергу, впливало те, де знаходиться  Україна, а саме в зоні помірного клімату. Зими тут були холодні і невблаганні, а літо — спекотним. Такі погодні умови спричинили «…розвиток і постійне вдосконалення в українській гастрономічній культурі технологій сушіння, в’ялення, квашення, соління та вудження (димлення, копчення)»^[1]. У тому чи іншому прояві вони були присутні в кожному регіоні, однак саме у Львові, також завдяки розташуванню між імперіями та культурами, набули доволі характерних рис, типово східноєвропейських. Коли починалася мода на французьку кухню, то вона тут легко переймалася. Австрійська та німецька кухня, беззаперечно, також мали свої впливи. Іноземні інженери та урядники приїздили до міста  і привозили з собою нові рецепти та нову для львів’ян їжу, що поступово імплементовувалася в побут. По-перше, «…львівська кухня — кухня містян та кухня аристократії, якої тут також було достатньо»^[2]. Вона базувалася на тому, що селяни привозили до міста зі своєї локальної продукції: городина, яйця, гриби тощо. Усі суспільні прошарки серед містян мали свої особливості, що, переважно, залежали від їхньої фінансової спроможності. По-друге, львівська кухня — міжетнічна: «…у Львові була кухня польська, кухня єврейська, кухня вірмен, кухня українців, русинів, та інших дрібніших общин, що тут були присутні. І румуни були…^[3]. Завдяки глобалізації на прилавки львівських базарів потрапили й «колоніальні товари», як-от, кава, чай, спеції. Навіть риба з Балтійського, припустимо, моря могла потрапити до столу міщан.

 

Сезонність кухні хоч і спостерігається, але не є вирішальною рисою. На противагу, релігійність, зокрема християнство, була тим фактором, що визначав характер страв. Так, популярності набувають пісні страви: вживалося багато овочів, а м’ясо, сир тощо відходили в сторону. Хліб та пиво були надзвичайно популярними серед міщан. Зокрема, пише про це ґданський мандрівник на ім’я Мартін Ґруневеґ, що завітав до Львова у кінці XVI ст.: «Я об’їхав пів-Європи, побував у найславетніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і майже кожний чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, — хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного»^[4]. За якістю хліба, вочевидь, слідкували спеціальні наглядальники, а за невідповідний стандартам товар можна було й опинитися підвішеним на площі. Поширеними були такі вироби як «…білий і чорний хліб, єврейські мацу і халу, вірменський лаваш, популярні краківські прецлі та юрашки — винятково львівський різновид пряника»^[5]. Щодо пива, то вперше було задокументовано процес його створення у статуті цеху Львівських броварів у 1425 р. Далі — побудова пивоварні в передмісті Львова завдяки графу Станіславу Потоцькому. Варили пиво єзуїти, монахи, ремісники та ін. Після розпорошення ордену єзуїтів пивоварнею почала опікуватися акціонерна спілка Львівських броварів: «Львівські сорти пива того часу, зокрема «Bawar», «Porter Imperial», «Exportowe» були відомі далеко за межами Львова. Вже у середині XIX ст. Львівська пивоварня увійшла до трійки найкращих пивоварень Австро-Угорської імперії і стала найбільшим підприємством броварської галузі в регіоні»^[6].

 

Чи обмежувалися смаки львів’ян лише пивом та хлібом? Аж ніяк! Полюбляли вони каву та шоколад, а ще — сир та вино, хоча і популярність останнього була аж надто мінлива. З одного боку, кава — товар був хоч і не місцевий, але здатний сформувати культурну картину міста. Десь наприкінці XVIII ст. розквітає мода на каву. Головними її промоутерами виступають місцеві цукерні і далі — кав’ярні: «Там заможні мешканці міста могли скуштувати і насолодитися цим чорним напоєм та приєднатись до ритуалу з історією понад 500 років»^[7]. Напій, одначе, був лише приводом, а основною метою подібних дійств було спілкування, а серед нього і плітки. Відвідувачі мали за розвагу вечірні концерти і танці, літературні вечори, подеколи й азартні ігри тощо. Рука об руку з кавою йшов шоколад. Завдяки швейцарському кондитеру Домініку Андреоллі у центрі Львова було відкрито кондитерську, де якраз-таки шоколадні смаколики набули особливої популярності. Наступним етапом можна назвати заснування фабрики цукрів, какао та чоколяди «Бранка» відомим європейським кондитером Маурісійем Брандштадтером. Приголомшливий успіх «Бранки» потягнув за собою створення Товариства цукерників для Галичини і Буковини. Фірма «Газет» виявилася не менш потужною, а от її об’єднання з уже названою раніше «Бранкою» спровокувало появу такої компанії як «Світоч», що відома не лише в Україні, а й у цілому світі^[8].

 

«А вино їм привозять також з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад», — вино, чиє власне виробництво не було стабільним, часто прибувало на базар з-за кордону^[9]. Також свої виноробні розміщувалися довкола міста в різні часові проміжки: «У Львові і його околицях виготовляли вино не тільки з іноземних сортів винограду. Слід віддати шану і корінним (автохтонним) сортам винограду, які були традиційними для цього регіону. Так сорт винограду Дублянський (похідне від назви міста Дубляни) є місцевим сортом vitis vinifera»^[10]. А ще була поширена торгівля з іншими народами, зокрема греками: «…ті купці, які постійно жили в генуезьких колоніях Криму, продовжували підтримувати контакти зі своїми торговими партнерами в Молдавії та Волощині. Вже звідти до міст Галичини і Волині віддавна привозили шовк, спеції, прикраси, зброю, фрукти, вино»^[11]. Щодо сиру, то традиції варіння його твердих різновидів популярності не набули на теренах України, проте в ужитку вдалося закріпитися домашньому, кисломолочному сиру. Врешті-решт, Галичина почала вбирати і європейську сирну рецептуру.

 

З метою просвіти населення та, що найголовніше, для допомоги жінкам у працевлаштуванні засновуються господарські школи, де жінок з сіл чи тих, хто хотіли піти працювати, навчали як готувати тогочасні «модні страви»: «… такі курси, принаймні масові такі курси, були започатковані польським населенням Львова. І, відповідно, з цього можна зробити висновок, що користувалися вони польськими книжками […] … з розвитком, наприклад,  українських громадських організацій, той же ж Союз українок чи Просвіта, вони також почали робити такі курси господарські…»^[12]. Вищеназвана подія доволі вдало корелюється з першою хвилею фемінізму, коли жіночі голоси стають дедалі голоснішими. Ще пізніше ми бачимо те, як починають випускатися такі журнали, як, до прикладу, «Нова хата» чи «Жіноча воля». Прикметним є те, що перший з них засновано в 1925 р., а другий — у 1932 р. Обидва припинили своє існування в 1939 р. Виникнення таких видань є реакцією на суспільно-політичну ситуацію регіону: Велика депресія, що змушує ставитися до ведення господарств економно і при цьому дає друге дихання жіноцтву, та певні країноформаційні рухи, що ми їх бачимо тоді на території України загалом.

 

Варто зауважити, що однією з найважливіших речей є фіксація рецептів у кулінарних книгах, яка відбулася лише наприкінці XIX ст. До цього часу українські господині користувалися польськими книгами, що були напрочуд популярними. Перша українська книга виходить лише у 70-х роках XIX ст., а вже в XX ст. починають активно видаватися саме українські кулінарні книги; формується ідентичність української кулінарії, а разом з нею вимальовується і українська державність. На сторінках книг та у передмовах лунає ехо голосів українофілів, москвофілів та ін., а одна з найдавніших кулінарних книг українською взагалі: «…була видана жінкою священика-москвофіла — дуже такого активного і знаного»^[13]. Звали цю пані Емілія Левицька (з Длужанських). Чоловік, о. Михайло Левицький, був віце-маршалком повітової ради та прихильником москвофільського руху, парохом (прим.: священиком) в с. Нижній Вербіж: «Обидва видання – перше в 1868 році та друге 1906 року – були видані в знаменитій коломийській друкарні Михайла Білоуса. Власне з передмови Авторки до другого видання дізнаємося дату першого та те, що друга книжечка вийшла значно повнішою та увібрала досвід авторки та нові страви, а також відобразила нові ваги і міри, що були на той час у вжитку»^[14]. Свої особисті рецепти та модифікації вже наявних українські господині любили записувати наприкінці книг. З них можна виділити вино з жита, торт фасолевий, медівник білий тощо. На 30-ті роки XX ст., як відгук Великої депресії, припадає пік консерваційних практик — закруток. Популярною стає вітамінна кухня, кухня вегетаріанська.

 

Ця практика продовжується і тоді, коли на Галичину приходять совєти. Однією з основних гастрономічних цілей було створення українсько-радянської кухні, що відбувалося за рахунок примітивізації та спрощення вже наявної львівської кухні. Штучно впроваджуються рецепти з тієї продукції, що попід рукою, створюється нове поняття достатку (одним з його символів стає, до прикладу, совєтське шампанське). Тут слід виділити декілька моментів:

а) «нові кулінарні книги» є прямим цитуванням книг дорадянської кухні, власне, радянською мовою, мовою «дефіциту», що був одним з елементів контролю над громадянами;

б) релігійний фактор з провідного трансформується на «небажаний, шкідливий і навіть небезпечний»;

в) національні рецепти починають готуватися в закладах масового харчування для багатьох і з багатьма інгредієнтами, інгредієнтами, які можуть замінитися тим, що є поруч, у відносно відкритому доступі;

г) витончена кухня не користується популярністю хоча б через «дефіцит», але при цьому кулінарні книги, окрім «1000 і 1 рецепту бульби з салом», мають і картинки ідеального, багатого столу. Це мало показати, що радянська система не є провальною. Кулінарна книга «Книга о вкусной и здоровой пищи» є ідеальним прикладом такої гастрономічної пропаганди;

ґ) на противагу цьому з’являється феномен Дарії Цвєк, коли рецепти національні зберігалися і лише злегка завуальовувалися радянською тематикою: «Солодке печиво», «До святкового столу», «У будні та свята», «Для гостей і сім’ї», «Нашим найменшим», «На добрий вечір», «Дітям і батькам» тощо. «Солодке печиво», до речі,  перевидавалося близько дев’яти разів^[15].

 

Врешті-решт, за часів незалежності України, національні рецепти повертаються, різноманіття продуктів зростає і поступово наздоганяє інший світ. Деякі продукти, одначе, хоч і не притаманні для регіону територіально, але завдяки ефективній системі маркетингу перетворюються на символ міста, так звану четвірку: каву, пиво, шоколад і в деякій мірі наливки. Після «радянського голоду» львів’ян доводиться наново привчати до складних рецептур вин та сиру, а також до такого пива, що дійсно різниться за смаком та якістю, до вільної дегустації та презентації свого товару. І тут у нагоді стає фестиваль, ярмарок, карнавал. Той самий, чий зародок майже було придушено СРСР.

 

Фестиваль

 

З чого ж починається історія цього самого фестивалю? Які стадії він проходить під час своєї формації? І наскільки багато в ньому наїдкової складової? Перш за все, потрібно визнати, що як такого гастрономічного фестивалю у Львові ніколи не було. Проте ще з давніх часів на території Львівщини проводилися сезонні ярмарки. Що вони значили? Як мінімум, те, що людям вдалося дожити до весни і пережити зиму, вижити. Основною ціллю таких зустрічей був не тільки продаж товарів, їжі, а й спілкування, обмін плітками.

Іншим різновидом дорадянського закритого фестивалю можна сміливо назвати білий карнавал. Під час нього люди зустрічалися та широко комунікували зі знайомими, укладали угоди та обговорювали потенційні вкладення та кредити. Найголовнішим, зате, лишалося одне — можливість домовитися про потенційний шлюб тоді, коли надія вже, вважай, втрачена. Знаходили своє місце у Львові і традиції інших країн, як-от, венеційський карнавал, що заручився чималим успіхом за італійського Відродження.

Беззаперечно, завдяки модернізації та глобалізації, на таких ярмарках поступово починають з’являтися ті технічні новинки, що раніше вважалися неприбутковими. Демонструється не просто перевірений товар, а й почасти ідея. Їжа, звичайно, також займає своє місце — воно ключове, зв‘язкове між людьми з різних прошарків населення. Жодна успішна розмова не обходиться без смачних наїдків та напоїв. Наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. причиною для такої розмови стають дві доволі натхненні та цікаві події — Галицька крайова виставка та Кухарсько-споживча виставка. З одного боку, Галицька Крайова виставка (Загальна Крайова виставка) — подія абсолютно унікальна на той час, що має помітну схожість з теперішнім гастрономічним фестивалем. По-перше, для її проведення на верхній терасі Стрийського парку було залучено близько 50 га. Будучи приуроченою до 100 річниці повстання Тадеуша Костюшка, вона розпочала свою роботу 5 червня 1894 р. Виставка вирізнялася продуманістю буквально до деталей — 130 павільйонів поділялися на 33 секції, що містили «…близько 2 870 позицій, серед яких перелічено вироби, устаткування та інші матеріали, пов’язані з веденням сільського господарства, різного роду промислами або діяльністю промислових чи дрібних підприємств…»^[16]. Тут демонструвалися промислові досягнення і, зокрема, досягнення кулінарні: сири, вина виноградні і овочеві, чоколяда, а, враховуючи факт присутності «пивовярень» до цього списку можна додати й безпосередньо саме пиво^[17]. Люди приходили не виключно для огляду товарів, а й для атракції, взаємодії; вони отримували щире задоволення від дійства. З іншого боку, Кухарсько-споживча виставка, яка відбулася в 1908 р. у Стрийському парку на колишній території Крайової виставки. Вона, на відміну від своєї «попередниці», зосередилася на роботі кухарів та ресторанів. Кількість відвідувачів сягала 30 тис., що не лише на той час, а й на наш, є абсолютно солідною цифрою! Для Львова вона виявилася першою та останньою. Було продемонстровано усілякі види консервів, а також справжнє тогочасне диво — газову плиту. Жива дискусія, оцінка, нарешті, дегустація наблизили Кухарсько-споживчу виставку до сучасного фестивалю ^[18].

 

У свою чергу, від самого початку радянізації було очевидно, що нічого хорошого вона не принесе. Яскраві ярмаркові дійства виявилися для совєтського режиму відверто небезпечними, тому були замінені на «мір, труд, май»: «Це були типові радянські розваги, де обов’язково мала бути присутня ідеологічна складова»^[19]. По-перше, це могли бути офіційно затверджені радянські свята, такі як день міста, новий рік, травневі та професійні свята та ін. По-друге, доволі специфічним проявом гастрономічного фестивалю  був «карнавал шлунку», який влаштовувався на основі виборів: «… аби заохотити людей голосувати, на виборчих дільницях встановлювалися буфети»^[20]. У цих буфетах можна було знайти дефіцитні на той час товари, а, значить, привабити тих громадян, що до них доступу не мали. У рамках постійної нестачі якісних чи бодай якихось відносно  нормальних товарів існування того фестивалю, який знаний для нас зараз, було неможливим. По-третє, при СРСР набув популярності інший тип виставок — ВДНГ — Виставок досягнень народного господарства, де соціалістичне змагання своїм кількісним показником витіснило попередню практику здорової якісної конкуренції (Крайова виставка чи Кухарсько-споживча). У свою чергу, проголошення Незалежності України знову змінило правила гри.

 

Увесь туристичний рух починається наприкінці 90-х та на початку 2000-х років, коли ситуація після розвалу СРСР поступово стабілізується. З’являються нові люди, які готові брати на себе відповідальність та працювати на користь Львова. Виокремлюються два важливі для Львова напрямки — розвиток комп’ютерних технологій та туризму. І, щоб дати опору для другого фактору, з’являється ідея впровадження так званих «туристичних подій», викристалізовується концепція міста-свята, яке незалежно від пори року за вікном, готове зустріти туристів. Готельєри та ресторатори повністю підтримали цю ініціативу. Якщо в 90-ті роки у Львові працювало лише 5-6 ресторанів, окрім кавоварської справи, що була знана і любима, а поснідати у цілому місті можна було лише в закладі на вокзалі, то, вочевидь, туристична ініціатива була дійсно необхідною, вона дозволила б вийти місту на геть новий рівень. Треба сказати, що Холдинг емоцій «!FEST» — мережа концептуальних авторських ресторанів та напрямків, заснована у Львові 2007 р., стала тією компанією, яка вдало зуміла обіграти фестивальні закордонні сценарії, допомогла устаткуватися десятимісячному туристичному сезону та, відповідно, зайняла провідну позицію в організації більшості місцевих святкувань^[21].

 

Приблизно в ті ж часи Всеволод Поліщук був у складі групи рестораторів та медіа-працівників, що зацікавилася створенням путівника Львовом, де був би топ-10 страв галицької кухні. Приводом, власне, було «Євро-2012», яке мало привабити основну масу туристів: «…це мав бути перший путівник Львова, де був би розділ про ресторани та гастрономію»^[22]. Доклавши значну кількість зусиль, вдалося таки виокремити деякі рецептури, що й лягли в основу путівника. Але вищеназвана група при цьому дійшла висновку, що знайденого матеріалу недостатньо, тому потрібно шукати далі. Завдяки цьому заклалася основа для «Клубу галицької кухні». Було опрацьовано понад двісті книг, кілька десятків зошитів, а також занотовано свідчення від бабусь по селах. Галицька і, зокрема львівська гастрономічні культури, починали збиратися, відроджуватися та розвиватися.

 

Львівські гастрономічні фестивалі

 

Майже всі львівські  фестивалі мають кілька спільних рис. Творцем цих  гулянь є компанія «!Fest» або «Дік-Арт», їхня поява окреслюється початком  2000-х років і приблизно з 2008 року кількість фестивалів починає максимально стрімко зростати, а найпопулярнішою темою для них стає гастрономія, час від часу з додаваннями схожих за атмосферою елементів на кшталт сучасного кінематографу та мультижанрової музики. Власне, за незалежної України якраз-таки виокремлюється ціла низка гастрономічних фестивалів, серед яких є «Свято шоколаду», «Львів на тарілці», «На каву до Львова», «Фестиваль пива у Львові», «Свято вина і сиру» та, наприклад, «День кельнера» тощо. Спробуємо зосередитися на останніх трьох святах, аби розглянути їх якомога детальніше. Між іншим, коректним видається сказати, що їхня структура в цілому однакова. Компанія-організатор обирає історичну або відому, привабливу та фотогенічну локацію, де розгортається ярмаркове або, інакше кажучи, фестивальне містечко. Обов’язковий атрибут — музика у вигляді запрошених популярних гуртів, а також приємна і тепла атмосфера, злагодженість у роботі команди організаторів. Їжу впродовж Фестивалю пива та Свята вина і сиру не тільки купують, а й дегустують, порівнюють. Представники малого та великого бізнесу відчувають здорову конкуренцію, тому проводять конкурси та майстер-класи, аби, як мінімум, справити враження на потенційних клієнтів, «засвітитися». Якщо спочатку реклама базується переважно на білбордах, оголошеннях, флаєрах та усній рекламі, то згодом підключаються і соціальні мережі. Саме завдяки їм більшість респондентів дізналися про названі раніше фестивалі. До активної рекламної кампанії також долучаються місцеві зірки шоу-бізнесу, проте головним носієм реклами були, є й будуть задоволені та щасливі гості свят.

 

Передусім, аби випередити зайві питання, хочу одразу пояснити, чому до цього розділу і загалом до гастрономічних фестивалів мною було віднесене Свято кельнера. Орієнтовно у 2009 р. відбулася маловідома нині акція під назвою «червона доріжка». Її причиною стало те, що туристи, прибуваючи до місцевого аеропорту, стикалися з неякісним обслуговуванням з боку таксі (завищені ціни та занизькі стандарти щодо авто) і, відповідно, їхнє перше — головне — враження лишалося зіпсованим. Щоби виправити ситуацію, ресторатори на своєму власному транспорті «перехоплювали» туристів і абсолютно безкоштовно відвозили їх туди, куди було потрібно. Звичайно, це не могло не вразити гостей міста і не налякати тих, хто робив з вокзально-аеропортного таксі бізнес»^[23]. Така невеличка передісторія показує важливість і вплив людських емоцій як на туризм, так і на ресторацію. Кельнер — працівник закладу харчування, офіціант, бариста тощо — обличчя не просто кав’ярні, а й цілого міста. На превеликий жаль, ставлення самих кельнерів до своєї професії є не надто високим, а, враховуючи радянський вплив, і від відвідувачів воно почасти опускається ледь не на найнижчий щабель: «обслуга, обслуговуючий персонал, мізків не вистачило на щось інше, клієнт завжди правий та ін»» — усе це спотворює уявлення про кельнера як фахівця. Основна проблема — хибне сприйняття суспільством роботи офіціанта, що заважало ресторану працювати над своїм розвитком. Йде мова про такі взаємопов’язані речі як освіта кельнера та ресторан, який у цю освіту вкладається. Коли він може це зробити? При довгостроковій перспективі, що є повністю протилежною стереотипному уявленню про виняткову сезонність такої роботи та її притаманність лише «нижчому класу» (емігрантам) або «людям без вибору» (студентам). Конкретний випадок є дуже яскравим та виразним наслідком СРСР, що заявляв про «рівність та братерство», але при цьому продукував жорстку кастову систему. Щодо самого Свята кельнера, то вигадано воно було для популяризації професії, підтримки працівників ресторанного бізнесу у 2009 р. Адже брак фахового персоналу — брак престижу, а «…кельнер — це людина, яка несе культуру, концепцію, відображає місто»^[24].

 

Для промоції використовувалися спочатку листівки та білборди; соцмережі були тільки потім. Ще одним рекламним механізмом стали місцеві відомі люди, як-от, співачка Оксана Муха у 2014 р. Слід додати ще й таке: ресторатори самі виходили в якості кельнерів на роботу під час свята. До них долучалися ті ж члени шоу-бізнесу чи науковці, як у випадку з п. Маріанною Душар, моєю респонденткою. Вона сама стала до роботи кельнеркою у такий особливий день. У 2015 р. устиг попрацювати кельнером і Олександр Фільц — талановитий український психотерапевт, — зібравши купу позитивних відгуків. Також активно відбувалася кооперація з міською радою: ресторани подавали свої списки працівників та отримували грамоти для кельнерів за їхню важку та старанну працю. Декілька разів влаштовувалися змагання серед кельнерів. Так, 2017 р. відзначився справжніми перегонами: «…кельнер мав добігти від однієї точки до іншої, це від театру «Правда» до Музею і назад, з підносом, де стояли бокали, не розливши нічого в тих бокалах»^[25]. Окрім цього, квітка — видимий жест вдячності улюбленому кельнеру, можливість сказати: «ми бачимо і шануємо вашу роботу». Більш того, хронологія цього свята відображає й певну ресторанну динаміку: свято проводилося від 2009 р. і до 2012 р. на камерному рівні, проте з 2013 р. почалася активна робота з популяризації цієї події (цікаво, що до співорганізаторів свята у цей час долучився п. Всеволод Поліщук): було затверджено конкурс журналістських матеріалів, де перемогла Саша Чернова. У 2014 р. через події Революції Гідності свято на певний час знизило свою активність, ресторани стояли майже порожні у зв’язку зі злочинними діями росії, а у 2016 р. до святкування долучився релокований бізнес — «Кримська перепічка». На жаль, такий випадок є одним з небагатьох. У 2017, 2018, 2019 рр. Свято кельнера набрало свою популярність, проте часи пандемії виявили нестабільність ресторанного бізнесу. Свято кельнера тоді не проводилося, повернувшись у 2021 р., а потім знову вставши на паузу у 2022 р. через повномасштабну війну. Переїзд до Львова багатьох українців зі Сходу нібито закрив проблему з недостатньою кількістю кельнерів, що виникла в попередні роки, але поглибив ту, що стосується тривалості роботи і її сезонності. На щастя, відновлення фестивалю у 2023 р., усупереч воєнному стану, стало ковтком свіжого повітря як для кельнерів, що знову змогли відчути свою важливість, так і для гостей закладів, яким вдалося знайти щось хороше серед важких днів. Резюмуючи, кельнер — це промоція гастрономії, міста, країни; гідна і важка професія, що вшановується таким святом, невеликим фестивалем, аналогів якому немає ніде у світі: «Ви купуєте наш сервіс, але не нас самих»^[26].

 

Друге свято по порядку, але не по важливості є Фестивалем пива у Львові, що почав проводитися з 2008 р. Місто Лева, будучи серцем пивоваріння, зберегло цю ще середньовічну традицію та глибоко її у собі вкорінило. Маленькі, локальні свята відбувалися стихійно протягом сотень років, коли винаходили новий сорт або до Львова приїздили якісь відомі гості. У 1553 р. було підписано польським королем документ, який надавав Львову та його мешканцям право займатися пивоварінням. Роль монастирів у системі тогочасного пивоваріння важко переоцінити: монахи з відбірного хмелю, солоду та чистої артезіанської води варили цей унікальний напій. Пиво було незмінним атрибутом сезонних святкувань, а ще воно мало активну та яскраву промоцію як продукт^[27]. Деякі з містян досі плутають Фестиваль пива з іншими святами, які також містять у собі цей продукт, що може створювати деякі неточності та невідповідність у їхніх свідченнях. Якою ж є невід’ємна складова цього фестивалю? Пиво і етно-театральний елемент, що його запозичено у інших свят такого типу (переважно, Німеччина): «Окрім дегустування пива гості міста мали змогу побувати на шоу моноциклів, шоу «на ходулях», шоу клоунів, шоу велетенських ляльок, демонстрації «живих пам’ятників» та вогняних атракціях. Родзинкою свята стало велике урочисте дійство-феєрія «Ріхард Вагнер у Львові»»^[28]. Львів’яни ставляться до такого свята зі щирою прихильністю і відмічають його близькість до себе:

« — …який Ваш фестиваль найулюбленіший?

— Напевно, Фестиваль пива, бо я страшенно люблю пиво і взагалі це така культура, яка з дитинства мені знайома. У мене всі друзі абсолютно люблять пиво»^[29].

 

І, наостанок, поговоримо про Свято вина і сиру, що було започатковано у 2010 р., а також проведене за допомогою компанії «Дік-арт» близько семи разів. Поміж характерних його особливостей є як залучення експертів серед сироваріння та виноробства, так і гармонійне поєднання цих двох продуктів у вигляді гастрономічного ансамблю. Однією з основних цілей є поширення та розвиток культури споживання вина та сиру, що за часи радянської окупації знаходилася майже на повному нулі. Причини створення доволі різняться. З одного боку, це можна частково назвати «ходою нога в ногу з часом»: «2020 року, було виготовлено 119 мільйонів літрів вина та Україна експортувала 14,4 мільйона літрів вина, що вдвічі більше, ніж 2019 року, хоча імпорт вина до України 2020-го, зріс на 22% порівняно з 2019 роком»^[30]. Також вино є одним з найходовіших алкогольних товарів сьогодення, поєднуючи глибоку  історію та вишуканий смак. У контексті Львова заснування такого свята могло б видатися дещо авантюрним: «…це могла бути одна з найбільш ризикованих затій для організаторів, тому що, скажімо, тема шоколаду чи кави була на поверхні, Львів і раніше з цим асоціювався, […] сир і вино були тим, до чого навіть самих львів’ян треба було привчати. Тому що як такої культури вина у Львові тоді не було, та й сиру крафтового виробництва тоді не було, як зараз. […] Ресторатори намагалися максимально це [ініціативу] підтримувати, тому що для всіх, в принципі, вигідне зростання культури вина. […] Зараз ми бачимо, що у Львові, на Львівщині, власна історія побудувалася вже з крафтовими сирами. Їх багато, вони виграють міжнародні конкурси, продаються всередині країни та закордоном»^[31]. Прикметною рисою програми, вочевидь, був ярмарок сирів та вина, де могла відбуватися презентація як локальних брендів, так і вже впізнаваних, як-от, «Сирне королівство» чи «Chateau Chizay» (це, до речі, представник виноробства, що процвітає у Закарпатті)^[32]. Проходили професійні дегустації від найфаховіших та дійсно залюблених у свою справу сомельє, а ще однією невід’ємною частиною стали вечірні кінопокази з келихом вина. До того ж можна було насолодитися ефектною грою відомих львівських гуртів. У рік заснування фестивалю відбувалися кулінарні майстер-класи з приготування сирів, а ще паралельно проводилася справжня вистава. Дещо класичним можна вважати й приготування великого сирника, яке проходило з року в рік. Чому? Бо Свято вина і сиру традиційно збігається по датах зі Святом сирника. Уже у 2012 р. Свято вина і сиру  встановило рекорд відвідуваності фестивалів України: це близько 123 тис. гостей, що відвідали подію протягом лише трьох днів! Велика давильня винограду користувалася значним попитом під час кожного свого залучення до свята. Зі спогадів очевидців, у якості подарунку для учасників фестивалю виступали дизайнерські келихи на згадку 2017 р^[33]. Тоді ж головною локацією був і Палац Потоцьких. Підсумувати успіх цього фестивалю можна лише однією фразою: «…туди хочеться повертатися!»^[34].

Додаток 1. Світлина з архіву Луців Н., 2019 р., Свято вина і сиру.

Перспективи

На жаль, повномасштабне вторгнення фактично поставило фестивальне гастрономічне життя на паузу. Попри те, що війна з росією ще досі триває, я хочу спробувати бодай коротко, але окреслити можливості відновлення свят такого типу у Львові. Існує декілька надзвичайно важливих моментів. По-перше, це ймовірність релокації навіть зараз, враховуючи воєнні обставини, коли ми маємо конкретний успішний кейс Львівського різдвяного ярмарку, який у 2023 р. було запрошено до проведення в Польщі. Подібна стратегія виявилася успішною не лише для нашої країни, а й для країни, що прийняла фестиваль, посприявши зміцненню дипломатичних зв‘язків та збереженню цієї традиції загалом. Цього ж року ми мали й інший кейс з релокацією, щоправда, без яскраво вираженої гастрономічної складової у випадку з «Євробаченням-2023». Воно знайшло свій прихисток цьогоріч у Великобританії. Беручи до уваги подібні приклади, ми можемо говорити про те, що досвід релокації, як у менших, так і в більших обсягах, пройшов доволі непогано. У випадку з виключно гастрономічними фестивалями можна виділити лишень дві найбільш ключові проблеми: фінансова та етична складові. З одного боку, через воєнні обмеження довіз продуктів, страв, інвентарю та ін. значною мірою ускладнився. По-перше, це є дійсно складно, коли мова йде про далекі відстані та перетин кордону. Але складно — це ще не неможливо, а, радше, матеріально витратно. І, якщо це матеріально затратно, то, чи зрештою, це є вигідно? У культурному плані? Так. У фінансовому? Ні. З іншого боку, маємо й контроверсійну ситуацію всередині країни, яка стосується святкувань. Хтось вважає будь-які фестивалі у воєнний час неприпустимою ініціативою, а хтось посилається на велику можливість привернути увагу до наявних проблем та зібрати кошти на їхню ліквідацію.

 

По-друге, проведення гастрономічних фестивалів після війни залежить від того, коли і як вона закінчиться. Чим довшою є пауза у фестивальній сфері — тим важчим є її відновлення хоча б з позиції промоції. Аби щось стабільно відвідувати — про це потрібно пам’ятати, а ще мати хоча б частково закриті фінансово базові потреби. Чим довшою є війна — тим більшою інфляція. І, згідно з цими фактами, львівський гастрономічний фестиваль може просто не потрапити до «повоєнної піраміди маслоу» серед українців. Зараз існує й абсолютно інакший погляд на справу: «…через таку величезну біду, Україна […] отримала колосальну впізнаваність, і я переконаний в тому, що буде значний інтерес до неї і буде велика кількість охочих приїхати подивитися на країну та її людей […] І якщо у відновленні України будуть задіяні іноземні компанії,  то це також промоція. Люди проходять крізь певну країну та доносять про неї інформацію на місця. […]. До семи місяців, до року часу [після війни] відновиться туристичний рух. І спочатку буде великий скачок, а вже потім ми вийдемо на якусь певну пряму, яка нам вкаже на реальну ситуацію, наскільки Україна зможе цим скористатися»^[35]. Відповідно до вищенаписаного не менш вагомою є ймовірність фінансових інвестицій у післявоєнний час: банально, чи доведеться шукати кошти на базові речі, чи вдасться зробити акцент на культурній реставрації, привертаючи увагу туристів? Чи вдасться вчасно повернути і, головне, захистити українські території? Чи вдасться домогтися репарацій? Схвальна відповідь на поставлені питання гарантує і більш тверде підґрунтя для львівського гастрономічного фестивалю^[36].

 

Враховуючи усі аргументи, надані вище, та їхню мінливість можна відзначити абсолютну перевагу людського фактору. Ми намагаємося обирати те, що нам подобається, або тягнемося за тим, що є наразі популярним. Друге, безсумнівно, може забезпечити якісна промоція, яка наразі не є настільки гарно зробленою, як хотілося б. Коротке опитування серед корінних львів’ян та гостей з інших міст України, з акцентом на Український Католицький Університет показало недостатню обізнаність серед населення щодо фестивальної гастрономічної картини Львова. Однак робота з іншими моїми респондентами також довела той факт, що львівські гуляння є певною мірою еталонними в плані проведення, хоча й не бездоганними. Вони приносять ті враження, які залишаються з людьми ще на довгі й довгі роки. Фестивалі потрібні бодай для того, аби просто «жити життя»^[37]. І. якщо війна залишає нас у підвішеному стані, то одне можна сказати напевно: люди, людське спілкування та їхні емоції — основа будь-якого гастрономічного фестивалю. І поки його люблять і чекають — відновлення завжди можливе^[38].

 

Висновки

 

Отже, львівські  гастрономічні фестивалі — це фестивалі, що несуть у собі виняткову соціальну складову. Вони тримаються на трьох китах: їжі, втіленні у фестивальній формі та, що найголовніше, людях, які люблять та пам’ятають; насолоджуються самі та допомагають насолодитися іншим; популяризують старе та винаходять нове. Беручи до уваги ввесь опрацьований в ході дослідження матеріал, а також поставлені ще раніше завдання, вдалося виокремити такі висновки:

 

1. Було проведено п’ять основних інтерв’ю, на якому ґрунтується все дослідження, серед таких респондентів як: а) Всеволод Поліщук (співзасновник багатьох львівських гастрономічних фестивалів, ресторанний маркетолог, гастроентузіаст та дослідник); б) Маріанна Душар (український антрополог і письменниця про кулінарію, яка спеціалізується на кулінарній спадщині Галицького регіону у Східній Європі); в) Ігор Лильо (український історик, доцент кафедри історії середніх віків та візантиністики ЛНУ ім. Івана Франка; дослідник історії України, Галичини, Львова, антропологиня та знавець галицької кухні. Директор ГО «Інститут Галицької кухні»); г) Юлія Диковицька (лікарка та поціновувачка Свята вина і сиру); ґ) Надія Луців (викладачка; щира прихильниця львівських гастрономічних фестивалів). Саме завдяки ним вдалося відтворити максимально достовірну картину подій та, найважливіше, емоцій, здобутих під час місцевих свят та від їхніх окремих складових.
2. Підтверджено, що витоки львівських гастрономічних традицій сягають давнини. Ті товари, що ми їх зараз уважаємо за кулінарні символи Львова, були привезені на територію Галичини за допомогою глобалізації. Таким чином, ми можемо розглядати не лише вірменські, польські, єврейські, австрійські, німецькі впливи, а й грецькі, говорячи про вина, чи китайські, згадуючи про чай. Характерними продуктами є хліб та пиво, вино і сир, а пізніше — шоколад і кава. Ця кухня міська і державотворча, а однією з її найяскравіших маркетингових стратегій було написання кулінарних книг. Поява нових технологій у приготуванні або збереженні, консервації продуктів є відгуком на складні економічні процеси, зокрема кризу 30-х рр. (Велику депресію). Врешті-решт, радянська окупація українських земель загальмувала, уніфікувала та примітизувала львівську рецептуру, відштовхуючись від масового дефіциту та крокуючи до масового виробництва та приготування.
3. Досліджено коріння фестивалів у Львові, що йде глибоко у землю. Спочатку це були ярмарки, серед них можемо помітити справжні карнавали, а також виставки, які є буквально найближчими за своєю формою до сучасних львівських фестивалів. Там було дозволено скуштувати представлену їжу чи випробувати технічні досягнення; викристалізовано механізми здорової, якісної конкуренції і боротьби за споживача. Наступна форма таких свят — буфети на виборчих дільницях чи штучно насаджені празники, які сприяли акліматизації населення, спрощували гарні та яскраві гуляння, притаманні Галичині при Австро-Угорщині. Проголошення суверенної та незалежної України змінило правила гри знову: формування частини фестивалів припадає на період, близький до кризи 2008 р., точніше, на найближчі роки після неї, як-от, 2009 р. Також це пов’язано з ініціативою окремих рестораторів, медіадіячів, інших працівників з культурної сфери, що обрали туризм в якості одного з основних напрямків розвитку Львівщини.
4. Проаналізовано, що астрономічні фестивалі у Львові за незалежної України мають, переважно, дві компанії-організатори; вони містять не лише харчову складову, дегустаційну та відкриту, а й елемент людського спілкування, здорової конкуренції, охоплення інших галузей (кінопокази чи вистави). Вони включають музичний супровід, а також інколи об’єднуються між собою (Свято сирника та Свято вина і сиру). У рекламній кампанії найбільш продуктивною видається стратегія безпосередньої передачі інформації від людини до людини. Нарешті, досить і досить популярними є такі фестивалі, як Фестиваль пива та Свято вина і сиру, що давно вже вийшли на світовий рівень. Якщо перше навіть при совєтах лишалося частиною львівської культурної ідентичності, то до другого довелося повертатися поступово. Абсолютно унікальним у цьому ряді є Свято кельнера — свято шани і гідності людей, що буквально є втіленням духу міста, його обличчям і тією рукою, яка веде гастрономію поруч із собою.
5. Оцінено коротко перспективу проведення гастрономічних фестивалів як зараз, так і їхнє відновлення у майбутньому. Завдяки цьому вдалося виділити три основних фактори. По-перше, це те, на яких умовах і коли закінчиться війна. По-друге, це фінансовий чинник, що напряму залежить від уже названого вище головного фактору. По-третє, це людський чинник, який, насправді, є найбільш стабільним, адже його формує саме любов тих, хто зацікавлений конкретно у святковій складовій з акцентом на гастрономію і хто готовий підтримати Україну загалом. Резюмуючи, дегустація та купівля їжі в такому випадку стає радше приводом, ніж самоціллю. А львівський гастрономічний фестиваль — це саме та мова, завдяки якій люди можуть нарешті достукатися до сердець одне одного.

 

 

 

Список джерел та літератури

 

Джерела:

 

1. Інтерв’ю з Диковицькою Ю. від 04.07.2023 р., 26 хв., Львів.
2. Інтерв’ю з Душар М. від 07.07.2023 р., 1 год. 14 хв. 47 с., Львів.
3. Інтерв’ю з Лильо І. від 11.07.2023 р., 45 хв., Львів.
4. Інтерв’ю з Луців Н. від 07.07.2023 р., 13 хв. 24 с., Львів.
5. Інтерв’ю з Поліщуком В. від 20.06.2023 р., 1 год. 54 хв. 58 с., Львів, 1-а частина.
6. Інтерв’ю з Поліщуком В. від 10.07.2023 р., 43 хв. 06 с., Львів, 2-а частина.

 

Література:

 

1. Брайченко О., Гримич М., Лильо І., Резніченко В. Україна/іжа та історія. Київ, 2021, 286 с.
2. Вікіпедія. Вино у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://surl.li/jhfax
3. Вікіпедія. Фестиваль пива у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://surl.li/jhfay
4. Ганкевтич Р. Галицька крайова виставка в цифрах і фактах на сторінках тогочасної преси. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://inlviv.in.ua/lviv/galytska-krajova-vystavka-v-tsyfrah-i-faktah-na-storinkah-togochasnoyi-presy
5. Ґруневеґ М. Опис міста Львова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ji.lviv.ua/n73texts/Opys_Lvova.htm

1. Душар М. Емілія Левицька «Русская пекарня або Наука як варити і печи». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Емілія Левицька “Русская пекарня або Наука як варити і печи” – Seeds and Roots Ukrainian Culinary Heritage Project
2. Кобець І. Перспективи повоєнного відновлення України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.unian.ua/economics/finance/perspektivi-povoyennogo-vidnovlennya-ukrajini-novini-ukrajina-11894802.html
3. Лильо І. Греки на території Руського воєводства у XV-XVIII ст. Львів, 2019 р., с. 416.
4. Мельник О. Перспективи повоєнного розвитку туризму (на прикладі Київської області). Київ, 2023 р., с. 47.
5. Поддубей Є. Чоколядова історія: хто привіз до Львова шоколад? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://mylviv.city/chokolyadova-istoriya-yak-italiyecz-pryviz-do-lvovu-shokolad
6. Середа М. Винна історія з гарним минулим і… невідомим майбутнім. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/vynna-istoriia-z-harnym-mynulym-i-nevidomym-maybutnim/
7. Стаття для порталу Львів відкритий для світу. Кава у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://lviv.travel/ua/news/coffee_lviv
8. Фотографії старого Львова. Загальна Крайова виставка. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://photo-lviv.in.ua/zahalna-krajova-vystavka-u-lvovi-1894-roku-kadry-ta-tsyfry/

1. Юрчик Д. Історія пивоваріння у Львоові. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://lviv.travel/ua/news/istoriia-pivovarinnia-u-lvovi (2020 р.)

 

 

^[1] Брайченко О., Гримич М., Лильо І., Резніченко В. Україна/іжа та історія. Київ, 2021, с. 17.

^[2] Інтерв’ю з Душар М. від 07.07.2023 р., 1 год. 14 хв. 47 с., Львів.

^[3] Інтерв’ю з Душар М…

^[4] Ґруневеґ М. Опис міста Львова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ji.lviv.ua/n73texts/Opys_Lvova.htm

^[5] Брайченко О., Гримич М., Лильо І., Резніченко В. Україна/іжа та історія…с.34.

^[6] Юрчик Д. Історія пивоваріння у Львоові. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://lviv.travel/ua/news/istoriia-pivovarinnia-u-lvovi (2020 р.)

^[7] Стаття для порталу Львів відкритий для світу. Кава у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://lviv.travel/ua/news/coffee_lviv

^[8] Поддубей Є. Чоколядова історія: хто привіз до Львова шоколад? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://mylviv.city/chokolyadova-istoriya-yak-italiyecz-pryviz-do-lvovu-shokolad

^[9] Ґруневеґ М. Опис міста Львова…

^[10] Середа М. Винна історія з гарним минулим і… невідомим майбутнім. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/vynna-istoriia-z-harnym-mynulym-i-nevidomym-maybutnim/

^[11] Лильо І. Греки на території Руського воєводства у XV-XVIII ст. Львів, 2019, с. 63.

^[12] Інтерв’ю з Душар М…

^[13] Там само.

^[14] Душар М. Емілія Левицька «Русская пекарня або Наука як варити і печи». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Емілія Левицька “Русская пекарня або Наука як варити і печи” – Seeds and Roots Ukrainian Culinary Heritage Project

^[15] Інтерв’ю з Душар М…

^[16] Фотографії старого Львова. Загальна Крайова виставка. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/zahalna-krajova-vystavka-u-lvovi-1894-roku-kadry-ta-tsyfry/

^[17] Ганкевтич Р. Галицька крайова виставка в цифрах і фактах на сторінках тогочасної преси. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://inlviv.in.ua/lviv/galytska-krajova-vystavka-v-tsyfrah-i-faktah-na-storinkah-togochasnoyi-presy

^[18] Інтерв’ю з Лильо І. від 11.07.2023 р., 45 хв., Львів.

^[19] Інтерв’ю з Лильо І…

^[20] Там само.

^[21] Там само.

^[22] Інтерв’ю з Поліщуком В. від 20.06.2023 р., 1 год. 54 хв. 58 с., Львів, 1-а частина.

^[23] Інтерв’ю з Поліщуком В…

^[24] Там само.

^[25] Інтерв’ю з Диковицькою Ю. від 04.07.2023 р., 26 хв., Львів.

^[26] Інтерв’ю з Лильо І…

^[27] Інтерв’ю з Душар М…

^[28] Вікіпедія. Фестиваль пива у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://surl.li/jhfay

^[29] Інтерв’ю з Луців Н. від 07.07.2023 р., 13 хв. 24 с., Львів.

^[30] Вікіпедія. Вино у Львові.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://surl.li/jhfax

^[31] Інтерв’ю з Поліщуком В. від 10.07.2023 р., 43 хв. 06 с., Львів, 2-а частина.

^[32] Інтерв’ю з Диковицькою Ю…

^[33] Інтерв’ю з Луців Н…

^[34] Там само.

^[35] Інтерв’ю з Лильо І…

^[36] Мельник О. Перспективи повоєнного розвитку туризму (на прикладі Київської області). Київ, 2023 р., с. 47.

^[37] Інтерв’ю з Диковицькою Ю…

^[38] Кобець І. Перспективи повоєнного відновлення України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.unian.ua/economics/finance/perspektivi-povoyennogo-vidnovlennya-ukrajini-novini-ukrajina-11894802.html